Людська доброта може бути виразником правдивої людської сутності конкретної особи, а відтак приходить розуміння внутрішньої краси. Все ж наші добрі прагнення часто виражаються зовсім інакше. У такій несамовитій дорозі назустріч світові молода особа зустрічається з різними стереотипами та суспільними настроями, які часто змінюються. На цій мандрівці у пригоді стануть Божа благодать, поняття індивідуальності та покори (смирення).
Почнемо з індивідуальності. Що важливіше: колектив чи особистість, радість спільного комфорту чи радість індивідуального розвитку? Думаю, що відповідь десь посередині. Проте я не став би говорити, що найбільша свобода полягає у підпорядкуванні себе колективу. Пасивність серед маси також не робить з людини індивідуальності. Адже стверджувати, що надто високу траву завжди скошують, а тому не потрібно виділятися серед маси є здебільшого пережитком колишнього радянського союзу. Сьогодні важливішим видається спрямованість на активну дію. Це найперше стосується молодих українців, які на шляху досягнення власної мети творять добрі справи. Їх ще називають «покоління UA». Саме тому вдале поєднання особистої креативності із спільними зусиллями однодумців може творити дива.
У свою чергу покора має багатозначні відтінки. Часто покірні люди навіть можуть бути гордовитими, що випливає з думки, що я ось такий покірний. Проте набагато більшою проблемою стає пасивність. Звичайно, все, що приходить у житті, християнин повинен приймати з радістю, адже воно не є наївним випадком. Натомість ототожнення смирення із т. зв. долею має свої приховані небезпеки. Здавалося б, я покірний і приймаю всі біди і терпіння, що отримав. Але виникає питання: чи можна все це пасивно вітати і не робити повчальних висновків? Чи не стаю я тим, який неначе притягує до себе біди, а не Боже благословення? Не страждання надають цінності людським діям, а любов, отримана від Бога і влита Святим Духом (Рим. 5,5).
Віра встановлює контакт з Богом, а покора знищує самодостатність пихи і дозволяє благодаті розквітнути у самій людині. Все ж, покора не є нашою ціллю, а є радше настановою до конкретної дії. Вона не заперечує відповідальності, заплющуючи очі на справи цього світу. Ми якраз відкриваємось у покорі на силу Бога, щоб активно і творчо діяти й ризикувати, приносячи справжнє благо у цей світ.
Покора нагадує нам про благодать, яка супроводжує людину у житті. Смирення спрямовується до Бога й переживається у глибині душі, у хвилини молитви і довіри. Таким чином, покора залежить виключно від Бога, а не від нас. Саме від Нього ми її черпаємо і можемо її плекати. Все інше – це людська вигадка. Якщо ж смирення проявляється у якісь життєвій позиції чи якихось жестах, то це є другорядним. У зовнішньому її прояві важливо користуватись розумом: треба запитати, як довіра до Бога має проявлятися у зовнішніх жестах.
Сучасний український письменик Мирослав Дочинець якось писав: «Риба не думає про щільність і глибину води – це вільне Плавання. Рослина не думає про поживні речовини, тягнеться вгору – це Ріст. Насінина не шукає родючого ґрунту, падає в землю – це Надія». Тому, співпрацюючи з Божою благодаттю, не біймося вільно плавати у житейському морі, зростати у своєму християнському покликанні, обов’язково плекаючи надію на вічність.
Світлина: unsplash
